Леся Українка та Генріх Гейне

Леся Українка та Генріх Гейне. Ці два велети красного письменства – істинно народні митці – досягли вершин і яскраво репрезентували свої народи у світовій культурі. "Великі народні поети,- писав Максим Рильський, – промовляють за свій народ, говорять від його імені, але гово­рять своїм голосом, у всій неповторній красі свого обдарування, своєї культури". Вони належать до явищ, які вічно живуть і оновлюються, не спиняючись на тій точці, на якій застала їх смерть. Пори­вання у майбутнє, властиве їм при житті, робить їх твори сучасними для багатьох поколінь.

Ге́нріх Ѓейне— один із найважливіших німецьких поетів та журналістів 19 століття. Гейне був водночас і поетом романтики, і її підкорювачем. Він зробив мову повсякдення придатною для поетичних творів, підніс жанр фейлетонів та подорожніх розповідей до рівня мистецтва, та надав німецькій мові, до цього не притаманну, стилістичну легкість та елегантність. Будучи критиком, політичним журналістом, есеїстом, сатириком та полеміком, він був об'єктом захоплень та негативного ставлення. Гейне належить до німецькомовних поетів, твори яких перекладено на найбільшу кількість мов світу.
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка )— українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903–1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та інші.

У житті ці два велети духу – Леся Українка та Генріх Гейне – не зустрічалися, але у їхній творчості є дуже багато спільного.

Свій перший вірш «Надія» Леся Українка написала в 9 років і присвятила тітці Олені, яку вислали в Сибір.

У 13 років було надруковано у львівському журналі «Зоря» два вірші – «Конвалія» і «Сафо».

У 1893 році вийшла її перша збірка «На крилах пісень», яка збагатила національну поезію новими мотивами, образами, урізноманітнила ритміку і строфічну будову вірша.

У 60-х роках ХХ ст. Іван Світличний назвав поезію Лесі Українки «крицею, що не іржавіє ».

Леся Українка перекладала  твори Гейне. Він був близький їй за духом. Поетеса прагнула всіма засобами довести поезії Гейне до широкого загалу.

У більшості віршів Гейне Леся Українка зберігає не лише розмір і рими, але й поетичний візерунок вірша, і антитезу, що так її любив поет.

Нелегка доля випала поетам. Та лише в муках і стражданнях народжується справжня поезія. Душевний стан поета відтворюється у його ліриці. І так, як у житті є чорне і біле, радість і смуток, так само це виявляється і в поезії. Леся Українка тяжко хворіла і тому її вірші такі сумні, але оптимістичні і пристрасні,  виражають віру в життя.

Перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень» вийшла у Львові на початку 1893 р. У цій збірці переважають громадянські мотиви, ліричні інтонації, життєстверджуючий настрій. Першим акордом було патріотичне звернення до рідного краю – « До Тебе, Україно, наша бездольная мати» – вірш, що відкриває цикл «Сім струн».

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми  питати,

Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотная

У світі з пташками – піснями,

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко шляхами – тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю,

Здійметься високо – в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

Обставини, в яких Лесі Українці доводилось жити й працювати, висували на перший план тему творчої праці, ролі слова і поета у суспільстві.

І свідченням цьому є її вірш «Слово, чому ти не твердая криця».

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб`єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдина зброє,

Ми не повинні загнуть обоє!

Може в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів 

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

Своїм поетичним здібностям Генріх Гейне  завдячував матері. Вірші писав  з 12 років. В лютому 1816 року на сторінках газети «Гамбурзький  вартовий» появились перші його поезії. Це біль неподіленого кохання, втіленого в пісню, баладу, романс, сонет. У серпні 1820 року  було надруковано його першу літературно – критичну статтю «Романтика», в якій мова йде про художній напрям – романтизм, його витоки, розвиток, сучасний ідейно – художній зміст.

Рейн, рідна річка Гейне, овіяна народними легендами і переказами, також була джерелом натхнення поета. У «Книзі Le Grand» є такі ліричні рядки: «Прекрасна Йоганна знала безліч гарних легенд, і коли її біла рука простягалася до вікна і вказувала в далечінь на гори, де відбувалося все те, про що вона оповідала, я й сам відчував себе наче зачарованим, і рицарі минувшини, як живі, підводилися з руїн палаців і рубали залізні панцирі один на одному. Лорелея знову стояла на вершині гори, і чарівно-згубна її пісня летіла вниз, а Рейн шумів так розважно-заспокійливо і водночас так дразливо-моторошно, і прекрасна Йоганна дивилася на мене так дивно, так загадково, так химерно-засмучено, начебто й сама вона вийшла з тієї ж казки, яку щойно оповідала». 

Лорелея

Не знаю, що стало зо мною,

Сумує серце моє, –

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає.

Повітря свіже – смеркає,

Привільний Рейн затих;

Вечірній промінь грає

Ген на шпилях гірських.

Незнана красуня на кручі

Сидить у самоті,

Упали на шати блискучі

Коси її золоті.

         Із золота гребінь має,

І косу розчісує ним,

І дикої пісні співає,

Не співаної ніким.

В човні рибалку в цю пору

Проймає нестерпний біль,

Він дивиться тільки вгору –

Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім

І човен. і хлопець з очей,

І все це своїм своїм співом

Зробила Лорелей.

Гейне теж не стояв  осторонь тих суспільних подій, які відбувалися в країні . Форма подорожніх нарисів стала лише приводом до сміливої критики суспільного ладу сучасної йому Німеччини.

Перша частина «Подорожніх картин» – «Подорож на Гарц» – написана живою мовою. Перед нами постають два світи: один світ – геттінгенські філістери, нікчемні, пихаті псевдовчені, світські франки і дами, другий світ – прості люди, що живуть серед природи, знають радощі праці і відпочинку, люди, зігріті чистотою серця і благородством натури.

Ось як він писав у творі «Гімн»

Я – меч, я – полум'я.

Я світив вам у темряві, і, коли битва розпочалась,

я бився попереду, в першім ряду.

Круг мене лежать трупи моїх друзів, але ми перемогли.

Ми перемогли, але навколо скрізь лежать трупи моїх друзів.

У радісних вигуках тріумфальної пісні похоронні хорали звучать.

Та в нас нема часу ані для радості, ані для суму.

 Знову сурмлять сурми, провіщаючи нову боротьбу.

Я – меч, я – полум'я.

Це заповіт і пророцтво поета. Вершина поетичної поезії Гейне – поеми

« Німеччина. Зимова казка». Книгу поет написав для своєї країни, для свого народу. Твір написаний у формі подорожнього щоденника. Він описує все побачене і пережите ним на батьківщині, яку відвідав після 12‑річної розлуки.

Поет не має сумніву в тому, що на рідній його землі визрівають нові сили, здатні повалити насамперед ненависну йому Пруссію. Великі надії Гейне покладає на молоде покоління.

Нове покоління, що вироста,

Не піде стежками старими!

Я – з вільним духом новими людьми,

І всі мої помисли – з ними.

Квітує вже молодь, яка збагне

Поетову честь і гідність,

Зігріється в сонці його душі,

Свою з ними відчувши рідність.

Леся Українка взимку 1881 року  у Луцьку на річці Стир у сильний мороз промочила вона ноги у крижаній воді. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікарями було поставлено тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. Після операції лівої руки у жовтні 1883р. вона вже не могла мріяти про майстерність музиканта, а музикою захоплювалась з дитинства. Хвороба спричинилася до того, що Леся зовсім не ходила до школи, Не закінчила жодного навчального закладу. Все доводилось опановувати самотужки. добровільне вигнання. З того часу почались її мандри в південні краї, в добровільне вигнання. Перша поїздка до Чорного моря викликала багато вражень і згодом з’явився цикл «Подорож до моря».

Леся Українка в Криму. Фото 1897 р.

Коли поетеса ділиться з матір’ю своїми гіркими роздумами над покликанням письменника, своїми сумнівами у зв’язку з недугою, вона знову згадує Гейне.

Тридцятилітня війна з туберкульозом гнала її світами. Крим, Німеччина, Болгарія, Італія, Єгипет, Грузія. Чужина завжди викликала велику тугу за рідним краєм. Куди б вона не їздила, де б не була, та серцем рвалася на батьківщину.

Леся Українка пише вірш  «І все-таки до тебе думка лине».

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, -

Що сльози там, де навіть крові мало!

 Напередодні революції 1848р. Генріх Гейне тяжко захворів. Його спіткало страшне нещастя: розбив параліч, зовсім не володів ногами і тому не вставав з ліжка. Тяжко бути прикутим до матраца, коли весь світ рухається вперед. Новини з Німеччини ще збільшують його муки, тепер, коли він  мав би щонайактивніше виконувати справу всього свого життя, його приречено до бездіяльності.

Віршована збірка «Книга пісень», результат його десятирічної праці, з'явилася 1827р. у  Гамбурзі в розпал літературних битв, які він вів зі своїми ворогами. Збірка складалася з чотирьох циклів: «Страждання юностіі страждання», «Ліричне інтермецо», «Знову на батьківщині» і «Північне море» (два цикли). До неї увійшли також вірші з «Подорожі на Гарц». «Книга пісень» - найвидатніший твір Генріха Гейне.

Гейне справедливо заслужив найвищої оцінки як ліричний поет, співець кохання і природи.

У 1894р. Леся Українка познайомилася з революціонером С.Мержинським. Між ними виникли дружні стосунки, які пізніше переросли для Лесі Українки  у кохання. Та сухоти – професійна хвороба революціонера – супроводжувала його довгі роки напруженого життя-гоніння. У кінці літа 1900 р. здоров'я     С. Мержинського різко погіршало, набрало загрозливого стану. Лесі негайно треба було їхати до Мінська рятувати хворого. Він помер у ніч 2 на 3 березня 1901р. на руках у Лесі Українки. У ту страшну ніч вона написала поему «Одержима». Мержинському присвячений цілий ліричний цикл. Це глибоко психологічна інтимна лірика, яку за силою чуття, красою ліричного переживання можна поставити в українській літературі поруч із «Зів'ялим листям» Франка, а в німецькій – «Книгою пісень» Гейне. Один із шедеврів інтимної лірики Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами!

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують  вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер , коли я знаю інше життя?

А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о,  я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.

Мій друже, мій друже , нащо твої листи так пахнуть, як зів`ялі троянди? »

Леся Українка та Сергей Мержинський

Останні роки Лесі Українки і Генріха Гейне проходили за межами рідного краю.

В останні роки Леся Українка працює в якомусь особливому напруженні, ніби поспішаючи. Будучи тяжко хворою, диктувала матері уривки з останніх творів, яким не судилось побачити світ. У цей же час появились драми «Бояриня», «Лісова пісня» тощо.

1 серпня 1913 р. у Грузії, далеко від рідного краю, померла велика поетеса і найвидатніша дочка України. Згодом тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

3 тугою в душі за рідним краєм, на чужині, де прожив 25 років, куди до нього прийшло всеєвропейське, а з часом і всесвітнє визнання, помирав Генріх Гейне. Ще замолоду здоров'я Гайне почала підточувати страшна спадкова хвороба – сухотка спинного мозку. З роками хвороба прогресувала. Дедалі частіше боліла голова, віднімало ліву руку, часом пропадав зір. У травні 1848р. хворий поет востаннє вийшов з дому. Виснажений, схудлий, Гейне прямував до Лувру. Він насилу дійшов до мармурової статуї Венери Мілосської і зі сльозами на очах припав до п'єдесталу. Палкий шанувальник життєрадісного, світлого й гармонійного еллінського мистецтва прощався зі світом краси. Розповідаючи про цей епізод, поет згадував, що богиня дивилася на нього з повними співчуття очима, наче хотіла сказати: «Хіба ти не бачиш, що у мене немає рук і я не можу тобі допомогти?»

А потім були останні 8 років неймовірних фізичних мук. Поет лежав на ложі з матраців, яке називав матрацною могилою. У тісній паризькій квартирі, серед гуркоту і куряви великого міста, але продовжував писати. Напівсліпий і нерухомий, письменник правою рукою піднімав повіку одного ока, щоб хоч трохи бачити, а лівою рукою на широких аркушах паперу виводив великі літери, писав «Мемуари».

Гейне працював до останнього дня, і його передсмертними словами були: « Паперу і олівця!» На світанку 17 лютого 1856р. поета не стало.

Перечитуючи натхненні сторінки творів Гейне, відчуваємо їхню свіжість, пристрасність, і хоч події, зображені в них, вже давно відійшли в минуле, проте палке серце поета промовляє до нас і сьогодні, хвилює і зворушує своєю вірою у майбутнє людства.

Немає сумніву, що, глибше пізнавши духовний і поетичний світ Генріха Гейне і Лесі Українки ще раз пе­реконуємося, що справжня поезія вічна, близька людям різних націй і епох. Доречно звучать сьогодні слова:

  Два світи, дві епохи, два різних життя,

Різні люди і різні звичаї.

Їхні душі спасенні, бо їм вороття

Через пам'ять у рідному краї.

Схожі долі у них, у них сонце одне,

Одне небо на двох, одні зорі,

І життя невеселе, колюче, сумне,

І поезія – хвилі на морі,

Що надійде із дна, із далеких глибин,

Набіжить, налетить, ні,  – наскоче,

Чи що стиха у водах десь човен один

Ніжно й тихо піною лоскоче.

І хоч різні світи, і хоч різні часи,

Різні люди і різні епохи:

Їхні вірші – це свіжість вітрів і роси,

Їхні долі – шляхи на Голгофу.

Тетяна Барвінська